Це вже факт, що діти є нашими найкращими вчителями, тренерами, коучами…
Нещодавно з останньої розмови зі своїм одинадцятирічним сином Германом, після моїх повчальних промов з приводу його поведінки, він мені сказав (дослівно зі слів оригіналу):
«Дорослі спеціально роблять так, щоб діти почувалися винними. Коли дитина зробила щось не так, дорослий її насварив, а потім дитина підходить просити вибачення, а дорослий не хоче з нею розмовляти, або не реагує, або відкидає. Але ж дитина беззахисна і боїться залишитися на самоті, і таким чином у дитини ще більше зростає почуття провини. Тому дорослі спеціально роблять так, щоб дитина росла з почуттям провини…»
Скажу чесно, мені було важко щось заперечити на його тираду, але його слова наштовхнули мене на такі думки….
Адже й справді в багатьох із нас це саме почуття провини, що виросло з дитинства, так усе життя й переслідує, породжуючи страхи, різні переконання, що гальмують нас іти за своєю мрією та різні інші обмеження.
Наприклад, відстояв/ла свої кордони, а потім «мучишся» тим самим почуттям провини, «ой, навіщо, краще б промовчав/ла». Зробив/ла щось для себе, а потім починаєш займатися «самоїдством». І таких прикладів маса, починаючи від особистих, і закінчуючи робочими ситуаціями. А зараз ще й війна в країні «сприяє вирощуванню» почуття провини. Хоча, начебто і працюєш, і донатиш, і волонтериш, і розумієш, що тут у тилу ти більше користі хлопцям та дівчатам, хто воює, принесеш, але ж «ніт»… однаково десь це відчуття провини «пробиває свої паростки» і на певний час може навіть вибити ґрунт з-під ніг…🤔
Отже, якщо комусь відгукнулося, і хтось хотів би глибше поспостерігати та пропрацювати своє почуття провини, пишіть в особисті повідомлення, буду рада допомогти.